Ирина Невицка
Вызир
(Напрямленый з Невицка, Ирина)
Ирина Невицка | |
---|---|
Увидьте фото | |
Уроджѣня | Ирина Бурик децембра 10., 1886 Збудска Бела |
Умертя | новембра 21., 1965 (78 р.) Пряшов |
Погреб | Пряшов |
Псевдоним | Анна Новак, Анна Горняк, А. Н., Н-ка, Н., Икс[1] |
Занятя | писатель |
Язык творох | україньскый |
Горожанство | мадярске, чехословацке |
Час творбы | 1905–1938[2][3] |
Супруг(а) | Емилиан Невицкый |
Дѣти | Шестеро[1] |
Вызначны роботы | Матій Куколка (1939–1968), Пригоди Матія Куколки (1994)[4] |
VIAF:233324749; NLKR/NLC:js2012691440; GKG:/g/1239_d80; ЕСУ:72727;
|
Ирина Невицка, словац. Irena Nevická, *10. децембер 1886, Збудска Бела, Мадярске кральвство – †21. новембер 1965, Пряшов, ЧССР — писателька украинской ориентации, сполоченска и културна активистка Пряшовского края, Подкарпатской Руси и Карпатской Украины.[2][3][1]
Биография
[едітовати | едітовати жрідло]- Походжѣня
- Походила з интелигентной родины. Отець, Павел Бурик, гимназиалный професор, сын священика; мати, Анна Ковалицка, газдыня обыстя, дѣвка священика. Мали трое дѣти: Павла (1883), Ирину (1886) ай Олгу (1888). Мати умерла в року 1889 на тифус. По трьох роках отець побрав ся з Геленов Ханат, котра была про дѣтей добров мамов, ани не споминали за ню, як мачоху. В року 1895 умер ай Павел Бурик, на тетанус.[1]
- Штудии
- Ирина Бурик ся учила в Сабиновѣ:спочатку в зачаточной школѣ по нѣмецкы, пак в прогимназии по мадярскы.[1] Затым ся записала в Пряшовѣ на грекокатолицку учительску руску семинарию, але тоту не закончила, бо в року 1903, 16-рочна, ся оддала за едного молодого преподавателя, Емилиана Невицкого, котрый такой по свадьбѣ быв высвяченый на священика и достав придѣлѣня до Чичавы.[1]
- Далшый живот
- Пробывала въедно з мужом в парохиях, де го дали служити: Чичава (1903–1909) и Удол (1909–1922) и была му вѣрнов помочницьов в его активной политичной чинности. Од року 1922, коли муж емигровав до США, Ирена Невицка зостала сама з шѣстьома дѣтми и перенесла ся до Пряшова, де вывинула активну сполоченску чинность, а в роках 1933–1938 продовжила в Ужгородѣ, покля не быв переданый Мадярам подля Вѣденьской арбитражи, од року 1939 пробывала зась в Пряшовѣ аж до конця живота, але уж без жадной участи в сполоченско-културном животѣ.[3][1] По Другой свѣтовой войнѣ была обвинена з буржоазного национализму и одстранена з литературного и сполоченского поля. Жила осамѣла и забыта.[4][1]
Сполоченска чинность
[едітовати | едітовати жрідло]Ей сполоченска чинность мала двѣ доминанты: украинство и феминизм:[5][3]
- 1918 (новембер) — помогала мужови скликати Руську народну раду в Старой Любовни, яка стояла за приеднаняи Пряшовского края и Подкарпатской Руси ку Украинѣ;
- 1922 — основала «Союзъ русских женъ у Пряшевѣ» и выдала его первый календарь (далшых не было);
- 1925 — организовала аматерскый драматичный театер, котрый ставив украинскы гры ай тоты, што сама писала, напр. «Боже провидѣніе»;
- 1927 — зреализовала перву выставку украинского.народного умѣлства в Пряшовѣ;
- 1930 — створила осѣдок товаришства «Просвѣта» в Пряшовѣ;
- 1931–1932 — основала и редаговала перву украинскоязычну новинку Пряшовского края «Слово народа», яка выходила фонетичным правописом;
- 1933 — перенесла ся до Ужгороду, де того ж року заложила женску секцию «Просвѣты»;
- 1934 — инициовала скликаня Первого женского конгресу (украинофилского, 4 500 участниць);
- 1936–1938 — основала и стала на чолѣ Украинской селянской партии и редаговала партийну новинку Народна сила;
- 1938 — в добѣ политичной кризы в Чехословакии спомагала заложѣню «Жіночої Карпатської Січі» (голова С. Тисовска, организачный референт М. Химинець), была членков Централной Руськой Народной Рады, а по окупации Ужгорода мадярскым войском вернула ся до Пряшова и одтогды не брала участь во сполоченском животѣ.
Литературна творба
[едітовати | едітовати жрідло]- Зачала ся публиковати
- в новинках Недѣля и Наука в року 1905.[2][3] До первой свѣтовой войны печатала ся лем под пседонимами, а пак зачала выступовати и неприкрыто.[4] У циклѣ поезий Одисея нашого народу оспѣвала Руську народну раду в Старой Любовни (1918).[2]
- В Пряшовѣ (1922–1932)
- написала велике число гер про аматерскый театер, але книжно вышла лем една гра в двох дѣйствах («Боже провидѣніе», 1925).[4] До пряшовского периоду творчости припадать и велике число поезий, якыма Ирина Невицка «аж сыпле»; ей поетична творчость начудо наивна и слаба формов, о то вецей щира и патриотична, а кедь зважити незакончене школованя авторкы и чужоязычне окружѣня, та видить ся цѣлком приятельнов.[1] В Пряшовѣ тыж написала историчный роман Правда побѣдила (1923) — вольну переробку романа Г. Сенкевича «Quo vadis» («Де йдеш?»), публиковану в ужгородской новинцѣ Русинъ на продовжѣня, котру робила на просьбу Ф. Тихого, чешского професора, якый тогды працовав в Подкарпатской Руси, а як гонорар достала она наклад свого твору, выданый окремов книжков (1924).[6] Олена Рудловчак оцѣнюе роман Правда побѣдила, як не маючый литературну цѣнность историчный факт зачатку жанру украинского роману в Подкарпатской Руси.[7] Напротив, варты позорности суть повѣданя, што склали зберьку Дарунок (1929). Авторка выступать ту як добрый психолог, з актуалныма и днесь проблемами любови до ближнього, добра и зла, свого и чужого, чоловѣка и войны, чоловѣка и обстоянь, ровности перед смертьов и Богом и т. д. З погляду идейно-тематичного звучаня мала проза Ирины Невицкой стоить в едном рядѣ з повѣданями А. Маркуша, Л. Демяна, Ю. Станинця, Ф. Потушняка, але манѣра поданя, психологична мотивация чинох постав, лиричность прозраджують феминистичны наставлѣня авторкы.[1]
- В Ужгородѣ (1933–1938)
- Од середины 1930-х выступовала з публицистиков в новинках Свобода, Нова свобода тай иншых, в календарях.[5] В журналѣ Пчолка уже од другой половкы 1920-х публиковала повѣданя за хлопчика-сиротюка Матѣя Куколку, котры пак склали ся на повѣсть. Кажде з невеликых повѣдань може ествовати само по собѣ. Окремов книжков мала повѣсть выйти в року 1939 под редакциов М. Мухина в Хустѣ, але вышла лем посмертно, в року 1968 в Пряшовѣ, ай то лем перва ей часть. Аж в року 1994 Словацке педагогичне выдавательство опубликовало «Пригоди Матія Куколки» в четырьох частях: «Матій Куколка на селі», «Матій Куколка на ярмарку», «Матій Куколка у майстра», «Матій Куколка в місті».[8]
Жерела и одказы
[едітовати | едітовати жрідло]- PaedDr. František Dancák. NEVICKÁ, Irena, rod. Buryková. ZOE. http://www.zoe.sk/?osobnosti&meno=NEVICK%C1%2C+Irena%2C+rod.+Burykov%E1. [перевірено 2021-12-09].словац.
- Федір Ковач: Невицька Ірина, дів. прізв. Бурик //Краєзнавчий словник русинів-українців. Пряшівщина. Упорядник Федір Ковач. — Пряшів: СРУСР, 1999. ISBN 80-85137-15-1 укр. Сс. 239–240
- М. І. Мушинка (2021). Невицька Ірина Павлівна. in гол. редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін. Енциклопедія Сучасної України: електронна версія. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. https://esu.com.ua/search_articles.php?id=72727. укр.
- Іван Поп: Невицька Ірина //Енциклопедія історії та культури карпатських русинів. Укладачі Маґочій П. Р., Поп І. — Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2010. — 856 c.+ХХХІІ с. ISBN 978-966-387-044-1 укр. Сс. 532–533
- Наталія Ребрик, Люба Мандриченко (10.12.2016). «Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..» (ФОТО). https://zakarpattya.net.ua/Blogs/164367-De-ia-v-zhytti-maiu--vtiaty-pluzhok-u-boroznu... [перевірено 2021-12-09].укр.
- Наталія Ребрик (10.12.2011). Згадаймо Ірину Невицьку (ФОТО). https://zakarpattya.net.ua/News/90584-Zhadaimo-Irynu-Nevytsku.-Do-125-richchia-vid-dnia-narodzhennia. [перевірено 2021-12-09].укр.
Референции
[едітовати | едітовати жрідло]- ↑ Перейти до: 1,00 1,01 1,02 1,03 1,04 1,05 1,06 1,07 1,08 1,09 Наталія Ребрик, Люба Мандриченко
- ↑ Перейти до: 2,0 2,1 2,2 2,3 Федір Ковач
- ↑ Перейти до: 3,0 3,1 3,2 3,3 3,4 Іван Поп
- ↑ Перейти до: 4,0 4,1 4,2 4,3 František Dancák
- ↑ Перейти до: 5,0 5,1 М. І. Мушинка
- ↑ Любов Мандриченко (2005). «…Де я в житті маю втяти плужок у борозду?..». Ужгород: Ґражда. с. 452.укр.
- ↑ Олена Рудловчак (1981). Біля джерел сучасності: Розвідки, статті, нариси. Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво. с. 371.укр.
- ↑ Наталія Ребрик