Иван Панькевич

Матеріал з Вікіпедія
Иван Панькевич
укр. Іван Артемович Панькевич

фото
Познатый як украинскый лингвиста Подкарпатской Руси
Горожанство Австро-Угорьско, Чеськословеньско
Уроджѣня октобра 6, 1887(1887-10-06)
Цеперов, Галичина, Австро-Мадярщина
Упокоеня фебруара 25, 1958 (70 р.)
Прага, ЧССР
Научна робота
Сферы наук лингвистика, литературознаня, фолклористика, етнография, умѣлствознаня, история
Ученый ступень доктор филологии
Учене званя професор
Alma mater Львовска универзита
***
VIAF:37722038; GND:119230275; LCCN:nr90009566; FAST:270590; OL:OL2117185A;

Иван Панькевич, (укр. Іван Артемович Панькевич; *6. октобер 1887, Цеперов, Галичина, Австро-Мадярщина – †25. фебруар 1958, Прага, ЧССРчехословацкый (подкарпаторускый) украинскый лингвиста, литературознатель, фолклориста, етнограф, умѣлствознатель, историк, педагог и сполоченскый дѣятель, организатор школной справы Подкарпатской Руси (1919–1939).[1][2]

Биография[едітовати | едітовати жрідло]

В роках 1907–1909 учив ся во Львовской универзитѣ, в року 1912 скончив Вѣденьску универзиту. Преподавав в роках 1912–1919 на Конзуларной академии (Вѣдень), в роках 1920–1939 — в гимназиях Ужгорода, з 1939 — професор Братиславской и Карловой универзиты (Прага). Еден зоз закладательох товаришств «Просвіта» і «Педагогічного товариства Підкарпатської Русі» в Ужгородѣ (1920), редактор «Наукового збірника товариства „Просвіта"» (1922–1928), журнала «Підкарпатська Русь» (1924–1936).[3]

По приходѣ «другых Мадярох» в марцу 1939 одышов раз до Братиславы, пак до Прагы, де став ся доцентом «Українського Вільного Університету» (1939–1945). В роках 1945–1952 преподавав украинскый язык и литературу на Карловой универзитѣ в Празѣ, сполупрацовав в украинизации Пряшовского края, зокрема написав приручку про учительох украинского языка во школах края («Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщини», 1952), што была выдана анонимово. Але в часѣ кампании комунистичной влады ЧССР против «украинского буржуазного национализма» потерпѣв и Панькевич: быв пропущеный з роботы. Остаток живота перебыв в Празѣ, продовжуючи штудии русинскых диалектох.[1][2]

Чинность в школствѣ Подкарпатской Руси[едітовати | едітовати жрідло]

В року 1920 пражска влада поклала Панкевича референтом школной управы Подкарпатской Руси (1920-1924). Прага му звѣрила написати учебникы про школы края «на руськом народном языку». Панькевич як участник украинского народного руху сповнѣня той улогы выхосновав, жебы завести украинскый язык до школ Подкарпатской Руси и украинизовати школство края, але чинив тото, на роздѣл од радикалных националистох, осторожно. Складены ним учебникы («Граматика руського языка», 1922, 1927) были написаны раз не на чистом украинском литературном языкови, а на языковой мѣшанцѣ, близкой ку русинской бесѣдѣ (так звана «панькевичівка»).[2]

Основны принципы фонетично-етимологичной «панькевичівкы» были приняты в року 1920 на учительском зъѣздѣ Подкарпатской Руси и выкладены в граматицѣ «Граматика руського языка» (Мукачово, 1922). Они брали на увагу мѣстны традиции, зокрема, зостала графема Ѣ, решпектовали ся мѣстны фонологичны одликы (мы — ми, мыло — мило), а розличны рефлексы звука [о] в новозакрытом складѣ позначали ся графемов Ô (з так званым «дашком»). «Панькевичівка» проекзистовала до року 1945, а пак была вымѣнена на общеукраинскый правопис.[4]

Наперек тому, же Панькевич быв остро критикованый украинскыма радикалами, тот гамишный поступ му ся удав, и уже в учебниках 1930-х рокох (поз. третье выданя его «Граматики», 1936) он сам «вычистив» из них так званы «мѣстны диалектизмы» и завершив переход к украинскому литературному языку.[2]

Уважаючи на протесты, чехословацка влада выдала росказ на школный референдум, котрый одбыв ся в року 1937. Тот референдум указав, же за традичну етимологичну граматику были 73,3%, а за «панькевичівку» — 26,7%.

Жерела и одказы[едітовати | едітовати жрідло]

Референции[едітовати | едітовати жрідло]

  1. 1,0 1,1 Иван Поп
  2. 2,0 2,1 2,2 2,3 Ivan Pop
  3. Гриценко П. Ю.
  4. Півторак Г. П.. Панькевичівка. Українська мова: енциклопедія (2-е вид., випр. і доп. ed.). К.: Видавництво «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2004. C. 457. ISBN 966-7492-19-2. укр.