Едуар Мане

Матеріал з Вікіпедія
Едуар Мане
фр. Édouard Manet

Едуар Мане, 1870
Чинность художник, илустратор, літограф, архітектурний кресляр, рисувальник
Сфера малярство
Жанр портрет, жанрове малярство, натюрморт, пейзаж, релігійний живопис
Горожанство Франція
Уроджѣня януара 23, 1832(1832-01-23)
Париж, Франция
Упокоеня апріля 30, 1883 (51 р.)
Паріж
Похованя: Теметов Пасси 2245 

Ошкола Колеж-ліцей Жака Декура
Учительове Тома Кутюр, Огюст Булар
Учні Єва Гонсалес
Influenced by Тома Кутюр
Участь французько-прусська війна
Активность 18591882
Отець Огюст Мане
Мати Ежені-Дезіре Фурньє
Брат, сестра Gustave Manet, Эжен Мане
Діти Леон Леенхофф
Награды
Кавалер ордена Почесного легіону
Язык творов французькый
Magnum Opus
Флейтист, Вулична співачка, Лола з Валенсії, Сніданок на траві, Олімпія
 Едуар Мане на Вікіскладѣ
VIAF:97379936; GND:11857700X; LCCN:n79043160; FAST:34056; BNF:121059934; NLKR/NLC:jn20000701136; OL:OL133563A, OL7591308A;

Едуа́р Мане́, фр. Édouard Manet [edwaʁ manɛ]; *23. януар 1832, Париж – †30. апрѣль 1883, Париж — французскый модернистичный малярь, рытовник, ключова постава добы перехода од реализма ку импресионизму.[1][2][3]

Биография[едітовати | едітовати жрідло]

Походив з родины высокого державного урядника, а мав два молодшы браты.[3] Отець му сочив карьеру урядника и дав го до добрых школ, але нияка наука му не йшла, окрем рисованя. В родинѣ професия маляря ся поважовала за недостойну, и отець му не дав дозвол учити ся на маляря. Тогды выбрав собѣ военно-морске училище, але провалив вступны испыты, зато в децембрѣ 1848 пошов корабльовым хлопцьом на поврочну плавбу до Бразилии. По вернутю до Франции ​​в юну 1849 года другый раз ся провалив на военно-морском испытѣ, и тогды родители наконець полѣвили упорному рѣшѣню сына стати ся малярьом.[1]

В роках 1850–1856 ся учив в штудии академичного маляря Тома Кутюра. Хоть му ся академична школа не любила, у Кутюра ся добрѣ научив рисунок и малярскы техникы. По шести роках лишив академичну школу и створив властну штудию.[2][1]

В року 1850 до родины Мане прияли молоду учительку клавира Зузану Леенгофову. Она мала тайный роман з Едваром, и в року 1852 им ся родив сын, Леон Едвар Коелла, котрого Зузана представила як свого брата. Правду скрывав од отця и лем по его смерти в року 1863 ся оженив зоз Зузанов.[3]

Од року 1877 мав здоровелны проблемы. Тяжко му было ся рухати, а од недостатку руху ся наконець вывинула гангрена. Пару днѣ перед смертьов му была ампутована нога, але то не помогло. Погребеный на парижском теметовѣ Пасси.

Творба[едітовати | едітовати жрідло]

В Парижу каждого ци каждого другого року была престижна выставка под назвов Салон, на котру порота выберала образы, мальованы в традичном академичном штилу. Але сюжетами Мане были сцены, взяты з каждоденного живота. Поступно ся вывольнять од темного и глухого «академичного» тона, але звекшать контрасты, часто малюе на пленерѣ, на улицях, поетизуе обычайны малозначны ситуации, котры видить довкола себе.[2]

Мане первый раз в року 1859 попробовав подати на Салон Пияка абсинту, але не прияли го, бо то быв «недостойный» сюжет. В року 1861 стало ся, же од него Салон прияв два образы, Портрет родительох, написаный близко ку традичному штилу, и Испанского спѣвака (гитаристу), котрого ай похвалив Теофил Готье в пресѣ.[3]

Але наступны Салоны одвергли его образы Фрыштик на травѣ (1863) и Олимпия (1865), котры были признаны неялыма, епатажныма и шкандалныма. В тых образах Мане иронизуе над подобныма класичныма сюжетами, бо зобразив выразно сучасных людей, в сучасном облечѣню в комбинации з голым тѣлом.[2]

Мане выставляв свои роботы переважно на окремых выставках въедно з иншыма «револучныма» малярями, котры одмѣтовали академичне официалне малярство. Его выбор сюжетох вплынув на розвой умѣня наступных генераций. Его позорность ку сучасным городскым темам, котры он представляв з прямостьов, силно ся одличовали од штандартох Салона, котры ся переважно выстерѣгали «суровых реалий каждоденности». Смѣлый и твердый приступ Мане ку свому малярству зыскав му ключову позицию в истории сучасного умѣня.[1]

Жерела и одказы[едітовати | едітовати жрідло]

Референции[едітовати | едітовати жрідло]

  1. 1,0 1,1 1,2 1,3 Courthion, Pierre
  2. 2,0 2,1 2,2 2,3 Калмыков В. А., Стародубова В. В.
  3. 3,0 3,1 3,2 3,3 Henri Perruchot