Выходославяньскы языкы

Выходославяньскы языкы
Етнічна ґрупа	Выходны Славяне
Шырїня	Евразія (Выходна Европа, Северна Азія, і Кавказ)
Языкова родина	Indo-European Балтославяньскы языкы Славяньскы языкы Выходославяньскы языкы; ; ;
Early forms	Proto-Indo-European Proto-Balto-Slavic Proto-Slavic Old East Slavic ; ; ;
Дїлїня	*білоруськый російскый; русиньскый; україньскый;
ISO 639-5	zle
Glottolog	east1426

Выходославяньскы языкы^[1] суть єднов з трёх реґіоналных підґруп славяньского конаря індоевропской языковой родины. Подля кількости носителїв іде о найчіселнїшу языкову підґрупу в славяньскім світї, котра є розшырена переважно во выходній Европі і северній Азії.

Класіфікація і сучасный став

К жывым выходославяньскым языкам ся традічно односять:

Білоруськый язык
Російскый язык
Русиньскый язык (у сучасній лінґвістіцї є то предметом діскусій: поважує ся то за самостатный язык або за мікроязык^[2]^[3])
Україньскый язык

Выходославяньскый языковый простор не є цалком єднородный: на ёго окраях екзістують переходны діалекты, як суть полїськы і підляшскы говоры, котры споюють рисы розлічных языків. Вшыткы сучасны штандартізованы выходославяньскы языкы хоснують алфавіты заложены на кіріліцї.

Історія вывоя

Створїня выходославяньскых языків як самостатной підґрупы ся датує до періоду упадку праславяньского языкового сполоченства. В пепебігу 9. аж 13. стороча екзістовав на теріторії выходной Европы розсяглый масів близкородинных говорів. Хоць ся в традічній історіоґрафії на ёго означіня удомашнили терміны „староруськый язык“ або „сполочный выходославяньскый язык“,^[4] многы сучасны лінґвісты ся приклоняють к назору, же в тім часї не екзістовав жадный єднотный говоровый язык. Намісто того екзістовали ясно обмеджены діалектны области (конкретно южнозападна, северозападна і северовыходна).

Розпад Кієвской Руси вів к дефінітівному роздїлїню того языкового контінууму. Кедьже ся розлічны выходославяньскы теріторії дістали під надвладов Литовского великокнязївства, Польского кралёвства і Російского царьства, їх языковый вывой ся уберав розлічныма путями. В резултатї того на основі южнозападных і западных говорів взник рутеньскый (староруськый) язык, за тот час як северовыходный масів ся став основов про формованя староросійского языка.

Шпеціфічны языковы рисы

Выходославяньскый языковый ареал ся вызначує рядом унікатных фонетічных і морфолоґічных характерістік, котры дозволяють ясно го одлишыти од остатнёго славяньского світа:^[5]

Повноголося: праславяньске споїня *or, *ol, *er, *el в позіції меджі согласныма ся трансформовали на повноголосны формы -оро-, -оло-, -ере-, -еле- (про порівнаня: праслав. *gordъ → білорус. горад, рос. город, рус. город, укр. город).
Заник носовых звуків: колишнї праславяньскы носовы гласны *ǫ і *ę ся не заховали і перемінили ся на звычайны чістї у і а (наприклад праслав. *pętь дало пять, за тот час як маме в пол. pięć).
Вставне (епентетічне) „л“: по ворговых согласных на граніцї морфем ся заховав шпеціфічный вставный звук, і то нелем на зачатку, але ай серед слов (наприклад земля, люблю).
Зміны в ґрупах согласных: праславяньскы кластеры *tl, *dl прошли спрощінём і перемінили ся на звук „л“ (з праслав. *mesti маме форму мела, за тот час як западославяньскы языкы сі во векшынї припадів заховали старшый варіант – пол. miotł).
Вывой початочного „o“: еволуція праславяньского початочного *je- на звук o- (наприклад праслав. *jedinъ ся змінило на єден).

Референції

↑ Плїшкова, Анна; Копорова, Кветослава; Ябур, Василь (2019). Русиньскый язык: Комплексный опис языковой сістемы в контекстї кодіфікації. Acta Universitatis Prešoviensis. Пряшів: Vydavateľstvo Prešovskej univerzity. с. 15. ISBN 978-80-555-2243-2.
↑ Плішкова, А. (2007). Rusínsky jazyk na Slovensku: náčrt vývoja a súčasné problémy. Пряшів: Metodicko-pedagogické centrum. ISBN 978-80-8045-476-6.
↑ Moser, Michael A. (2018). "The Fate of the Ruthenian or Little Russian (Ukrainian) Language in Austrian Galicia (1772–1867)". Harvard Ukrainian Studies. 35 (2017–2018) (1/4): 124–139. JSTOR 44983536. Archived from the original on 5 May 2021. Retrieved 28 June 2021.
↑ Півторак, Г. П. (2001). Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі „спільної колиски“. Київ: Академія. с. 45–47. ISBN 966-580-082-5.
↑ Филин, Ф. П. (1972). Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Ленинград: Наука. с. 112–115.

Література

Півторак, Г. П. (2001). Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Київ: Академія. с. 152. ISBN 966-580-082-5.
Русанівський, В. М. (2001). Історія української літературної мови. Київ: АртЕк. с. 392.
Супрун, А. Е. (1989). Введение в славянскую филологию. Минск: Вышэйшая школа. с. 480.
Плїшкова, А., Копорова, К., Ябур, В. (2019). Русиньскый язык: Комплексный опис языковой сістемы в контекстї кодіфікації. Пряшів: Vydavateľstvo Prešovskej univerzity. с. 476. ISBN 978-80-555-2243-2.

[1] Плїшкова, Анна; Копорова, Кветослава; Ябур, Василь (2019). Русиньскый язык: Комплексный опис языковой сістемы в контекстї кодіфікації. Acta Universitatis Prešoviensis. Пряшів: Vydavateľstvo Prešovskej univerzity. с. 15. ISBN 978-80-555-2243-2.

[2] Плішкова, А. (2007). Rusínsky jazyk na Slovensku: náčrt vývoja a súčasné problémy. Пряшів: Metodicko-pedagogické centrum. ISBN 978-80-8045-476-6.

[3] Moser, Michael A. (2018). "The Fate of the Ruthenian or Little Russian (Ukrainian) Language in Austrian Galicia (1772–1867)". Harvard Ukrainian Studies. 35 (2017–2018) (1/4): 124–139. JSTOR 44983536. Archived from the original on 5 May 2021. Retrieved 28 June 2021.

[4] Півторак, Г. П. (2001). Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі „спільної колиски“. Київ: Академія. с. 45–47. ISBN 966-580-082-5.

[5] Филин, Ф. П. (1972). Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Ленинград: Наука. с. 112–115.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]